Сьогодні ми розмовляємо з людиною, яка реалізувала один з найбільш значимих проектів громади міста Житомира, засновником благодійного фонду «Духовна освіта» Юрієм Олександровичем Бірюченком. Пан Юрій допомагає нашому місту вже не перший рік, але широка громадськість дізналася про нього досить недавно. На початку епідемії COVID-19, коли виявилося, що в нашому місті недостатньо апаратів штучної вентиляції легень, що відіграють вирішальну роль при спасінні хворих, він перший показав приклад і купив такий апарат для першої міської лікарні, а це не багато ні мало мільйон двісті тисяч гривень. Але це стало лише приводом, адже поговорити з Юрієм Олександровичем ми хотіли і на зовсім інші теми.
– Пане Юрію, я впевнена, що коли я скажу про проект, який реалізувався Вашим фондом «Духовна освіта», кожен житомирянин скаже – так я чув про це або «я знаю». Адже мова йде про будівництво недільної школи при Свято-Михайлівському кафедральному соборі м. Житомира. Зараз безліч дітей, від самих маленьких, що приходять на розвиваючі заняття, до підлітків і навіть їх батьків відвідує цю школу. При цьому дуже мало хто знає, хто саме побудував цю школу. Адже побудована вона була заснованим Вами фондом «Духовна освіта». Ви реалізуєте благодійні проекти в основному в Житомирі. Чому Житомир і чому Ви це робите?
– Чому Житомир? Тут я народився, тут пройшло моє дитинство – 8 класів навчався в школі. На друге Ваше запитання, чому я це роблю? Я вважаю, що все, що ми робимо в житті, ми робимо в першу чергу для себе. Я задоволений результатом від втілення цих проектів, від цієї діяльності. Тому і продовжую робити це далі!
– Зрозуміло. Чому саме недільна школа, адже це тривалий, складний, важкий і дорогий проект. Ми все ж таки вже звикли, що найбільше для нас, громади міста роблять за місяць до виборів, тому обирають швидкі і «видимі» проекти, щоб всі бачили, що щось зробили. З недільною школою все з точністю до навпаки: без помпи, тихо побудували дуже гарне приміщення з нуля і запустили його. І виявляється у всього цього був засновник і інвестор, а про нього ніхто не знає? Як так?
– Метою діяльності фонду не є піар, не є посада чи політика, тому нас не цікавило отримання швидкого ефекту, нас цікавило привнесення змін у громаду. І такі зміни можливі лише завдяки формуванню певного центру, певного місця об’єднання людей, створення точки притяжіння. І таким місцем, на наше превелике задоволення, стала недільна школа.
– Як все починалося?
– Почалося все з бажання щось зробити, для рідного міста і громади. І в першу чергу – для української духовності. Михайлівська церква – найбільший осередок духовного життя в Житомирі. Тому я прийшов до отця Богдана і запропонував допомогу.
– І він розповів про ідею будівництва недільної школи?
– Ні (сміється). Мені здається, що він не дуже довірливо поставився до моєї пропозиції і я його розумію, адже приходить людина, яку ти вперше бачиш і каже я хочу щось зробити. Тому я запитав, які найбільша проблема саме зараз стоїть перед храмом. Отець відповів, що це оклад, який треба зробити, а грошей на нього немає. Я запитав скільки це коштує і оплатив. Так почалася наша співпраця. При наступній зустрічі ми вже говорили про недільну школу.
– Коли розпочалося будівництво?
– З 2009 року ми обговорювали з отцем Богданом, як і що це має бути, загальну концепцію. Мені здається, що навіть він не дуже вірив, що хтось може це будувати просто так, тому спочатку пропонував, щоб це було напівкомерційне приміщення, де наш фонд виділить недільній школі класи. Але, на мою думку, не треба змішувати святе і грішне, тому я сказав, що фонду це нецікаво і буде велика, простора, красива недільна школа. І в 2010 році розпочалося будівництво. Благодійний фонд «Духовна освіта» збудував і обладнав всім необхідним приміщення недільної школи і передав його в користування громаді.
– Передав просто так? Чотирьохповерхове обладнане сучасне приміщення в центрі міста?
– Так, тому що саме це і було метою. Метою проекту, метою фонду і моєї роботи тут. Як я і казав з самого початку – в першу чергу, це задоволення від якісно зробленої справи. Я щасливий, коли бачу як з відкритих дверей виходять діти, щасливий, що школа живе і працює, адже тільки так вона виконає основне завдання, яке я ставив перед собою, отцем Богданом і всіма, хто працював над реалізацією цієї ідеї – щоб школа жила, функціонувала, стала осередком української ідеї, духовності і культури, об’єднала активних, небайдужих громадян для розвитку нашого міста, України, для збереження нашої духовності, національної ідентичності, мови, релігії, всього того, що формує навіть не державу, а націю. Адже саме це і є завданням нашого фонду – допомагати творити українську справу! Але в цьому найбільша заслуга не того, хто побудував, а того, хто наповнив змістом. Без отця Богдана цього проекту би не було, без команди викладачів і активних громадян ця школа не стала б самоокупною. А це надзвичайно важливо. Немає сенсу вкладати в проекти, які нежиттєздатні, адже тоді це викинутий час, зусилля і кошти. Ідею, навіть саму хорошу неможливо втілити без людини, людини, яка б не просто втілила її в життя, а і підтримувала її життєздатність. Я побачив, що отець Богдан зможе реалізувати цю справу. Бо ж головне – це не школа, головне – це люди. Ніякий проект, не може існувати без людей, людей, які горять, дихають і живуть цією справою. Людей, які знають, що треба робити, а головне, вміють і хочуть працювати. Це саме головне завдання – дати вудку, а не рибу.
– Для мене Михайлівська недільна школа стала в першу чергу цікава тим, що туди ходять не тільки діти, але й підлітки, яких зараз досить важко зацікавити. Коли я поцікавилася, чому, мені відповіли – спортивний клуб Михайлівський.
– Це дуже цікава тема. Коли виникла ідея відкриття саме спортивної секції в межах недільної школи, було досить багато сумнівів щодо того, як єдиноборства, самозахист узгоджуються з ідейним напрямом духовної школи. Але я радий, що громада Михайлівського собору прийняла рішення про відкриття спортивного клубу. Наш фонд активно підтримав цю ідею і зараз не просто існує, а й досить успішно функціонує спортивний клуб. При клубі діють секції джиу-джитсу / греплінгу та валетудо (ММА). Діти не просто займаються, а й навіть їздять на змагання. Маленьких дітей зайняти простіше, велика проблема з підлітками і на мою думку, якщо вони займатимуться тут, при недільній школі, в цій атмосфері, то це тільки на краще. Ці заняття направлені більше на формування впевненості в собі, ніж сили. Моральні, духовні речі дуже складно відстояти без впевненості. Але знову ж хочу зазначити, що ця ідея змогла стати реалізованою дякуючи отцю Андрію.
– Тобто історія з отцем Богданом повторюється: Ви зустріли людину і народився проект?
– Так. Ми познайомилися з отцем Андрієм і я зрозумів, що ця людина зможе це зробити. Зможе – тому що мріє про це, тому що готовий віддавати свій час, сили, натхнення на втілення своєї мрії. Тому що не просто мріє про це, а «горить» цим. А отже цей проект, як і школа стане успішним. Це незвичайна людина, він сам займається з дітьми, і дякуючи цьому нам не вистачає місця, стільки охочих.
– То може час розширюватися, адже ідея дійсно дуже гарна і справді такі місця потрібні. Ми бачимо скільки молоді на вулиці.
– Ми думали про це, і навіть зверталися з ідеєю розширення. На мою думку, найкращим місцем для цього могло стати приміщення недобудованого військкомату на вулиці Скорульського, тоді воно б було одним комплексом з недільною школою і церквою і логічно поєдналося, але поки що підтримки не отримали.
– Хотіла запитати про розпис Михайлівської церкви, але з нашої попередньої розмови розумію, що треба питати про людину, яку Ви зустріли.
– Так (сміється). Я ж наголошував, що для мене головне – це люди. Якщо є потрібна людина, з нею можна зробити все. Наш фонд допомагає сильним і завзятим! І справді, я зустрів художника, Дениса Белянського, і мені здалося, що він людина, яка працює за ідею. Його команда відроджує давній стиль української культури розпису храмів на стінах Свято-Михайлівського кафедрального собору. До того, розпис в храмі мав епізодичний характер і якщо Денис був навіть готовий працювати за ідею, то в нього є команда людей, до десяти осіб, яким, при всьому бажанні допомогти треба жити, годувати родини. Я познайомився з ядром цього колективу і ми вирішили довести до кінця цю роботу і ми це зробимо. Адже вони горять тим, що роблять, а це означає, що вони і зроблять це, якщо трохи їм допомогти. На це потрібно близько трьох років, але я знаю, що все вийде.
– І останній на даний час реалізований Вами проект – Музей становлення української нації, відкритий в Києві. Цей музей позиціонується як галерея, головна мета якої — відродити національну гідність, повагу до українців та України усієї світової спільноти. Чому саме ця тема, такий музей?
– Духовність, збереження української ідеї і національної ідентичності – це наша базова ідея, основна мета роботи нашого фонду. Як на мене, саме цей музей втілює ці ідею – відродити і зберегти національну гідність, об’єднати українців. В музеї представлено фігури понад 100 історичних діячів та 25 сюжетних композицій, від часів Київської Русі до сьогодення. В музеї можна оглянути 25 сюжетних композицій, де кожну інсталяцію супроводжує інтерактивний аудіо та відео контент, пристрої віртуальної реальності, які дають змогу відчути атмосферу епохи. Також в музеї є експозиція, присвячена українським захисникам, волонтерами та військовим медикам. Головною метою музею, було позбавити українців комплексу меншовартості, зробити все, аби ми пишалися своєю нацією. До речі, там є і фігура Сергія Корольова, житомирянина і одного з найвідоміших українців.
– А як же людина? Невже тут обійшлося без людини, яка захопила Вас цим проектом?
– Це неможливо. Жоден проект, що в бізнесі, що в благодійності не існуватиме без людей, що роблять його можливим. З музеєм така ж типова вже для мене історія. Я зустрів Валерія Галана, який розповів мені про ідею музею і я допоміг фінансово. Але це його ідея і величезна праця, покладена на її втілення. Хоча, на моє здивування, він всеодно продовжує радитися зі мною щодо діяльності музею.
– То ж Ви не шукаєте ідеї, проекти, Ви шукаєте людей?
– Так. Недільна школа існує тому що є отець Богдан, спортивний клуб Михайлівський – бо є отець Андрій, Музей становлення української нації, тому що є Валерій Галан. Я просто допомагаю їм втілити це все. Можна намалювати десяток гарних картинок, архітектурних проектів, макетів будівель, але якщо за цими ідеями, будівлями, школами і гуртками не стоїть людина, яка мріє про їх здійснення, яка готова до кривавих мозолів працювати над їх втіленням – ці макети так і залишаться мертвими і пустими. Адже нікому вдихнути в них вогонь життя. Можна побудувати найкрасивішу школу, але якщо там не буде педагогів до яких тягнуться діти, вона не буде живою. Якщо створити музей, який не зачіпає жодної людської емоції, не чіпляє за живе – він стоятиме пусткою. Без людини, для якої це частина життя, частина себе самого, для якої це ідея, жага і бажання нічого не відбудеться. Такі ідеї сильніші за гроші. І довговічніші. З собою нічого не забереш. Саме тому існує благодійний фонд «Духовна освіта». Він існує з 2010 року і ми б хотіли, щоб про нього більше знали, щоб він об’єднував, залучав людей, щоб бути разом, бути силою, силою духу, розвитку, духовності і віри. Це і є наша мета, мета нашої розмови, мета нашої діяльності. Ось саме цим ми займаємося і будемо робити це далі.
Розмовляла Ольга Петрич
Джерело статті: Житомир-Онлайн